Ви знаходитесь:

Деокупація — в головах

Січень 26, 2016 20:55 1 1539
zn.ua
Скоро виповниться два роки, як ми почали задаватися питанням: як повернути Крим. Але жодного разу не запитали себе: як кримчанам повернути нас?

Анексія забрала більше, ніж ми звикли вважати. Для нас ампутований Росією Крим залишився частиною України, нехай навіть він живе за московським часом і розраховується рублем.

Крим залишився, а кримчани — ні.

Якось дуже різко багато хто прийшов до рішення, що нам потрібна територія, але не потрібні люди на ній. Прийшов, але вирішив цього не озвучувати. Навіть самим собі. Адже частина кримчан нам дуже дорога. Ті люди, які почувають себе не росіянами, а жителями тимчасово окупованої території. І російський паспорт для яких не квиток у світле минуле, а вимушений аусвайс.

І в цьому ми поступаємося агресору, який декларує необхідність і в території, і в людях. У більшій частині людей, що проживають на ній, якщо точніше; з незадоволеною меншістю бореться добре налагоджена машина репресій. Нехай ця любов держави до нових громадянам декларативна, нехай в реальності їх краще замінювати варягами, але це працює.

"Крим це Україна", твердимо ми. Для нас це дійсно важливо. Але легко нести істину, яка тобі приємна. Неважко перетворити її на маніфест. А як щодо "Кримчани це українці"?

Це вже складніше. У суперечках навколо цієї тези можна стерти багато клавіш. Тому що важко сприймати українцем того, хто себе таким не вважає.

Якщо ви вип'єте кави з людиною, якій небайдужа доля півострова, розмову про перші кроки після деокупації Криму почати легко. Є пункти, з якими згодна більшість. Не рахувати жителями України тих, у кого немає українського паспорта, це до питання про те, що робити з переселившимися на півострів росіянами. Вжити заходів по відношенню до тих, хто змінив присяги. Сприяти від'їзду тих, хто хоче продовжити життя в Росії.

А як жити з іншими кримчанами, адже вони не змінилися? Як і наше ставлення до них. Адже для нас це люди, яких навіть жорстокий урок життя в російських реаліях не вилікує від ностальгії за радянською ковбасою. Які як ненавиділи загниваючу Європу, так і далі будуть судити про неї з новинних телекартинок. Які не перестануть ненавидіти Бандеру і боятися бандерівців. Люди, які змінили країні, але вважають, що ніколи і не клялися їй у вірності.

І нехай ми теж живемо шаблонами, але між материком і півостровом різниця в два кроки. Тому що ми за минулий час встигли зробити крок вперед, а вони — назад.

Кому цікаво підтягувати того, хто відстає, якщо він навіть не бажає йти?

Це має бути цікаво нам.

Можливо, деокупацію Криму потрібно почати з першого кроку — деокупувати кримчан в наших головах. Прийняти як даність, що кримчани — це українці. Нехай інші, але українці. Люди, з якими потрібно працювати, переконувати, в чомусь поступатися, до чогось примушувати. Не обов'язково прощати, прощення — це особиста справа кожного. Але зрозуміти, що вони теж частина України.

Держава не завжди складається з людей, які дивляться в одному напрямку. Але навіть неоднорідна країна здатна на успіх.

Для чого це нам потрібно? Просто інакше у деокупації буде інший зміст.

Поділитися у Соцмережах:
Додати коментар
1 коментар
Фетисова Галина
27.01.2016, 23:23
Автор преувеличивает в своих опасениях. Процесс "обратно" в сознании произойдет так же, как и "туда".
Відповісти